Автор: как выживает украинское село в эпоху децентрализации
Версія українською мовою — нижче за текстом
Выходящая из облаков божественная десница с мечом, под ней — сердце, по бокам — звезда и полумесяц. Этот мистический символ с печати Куриньской сотни Лубенского казачьего полка — в нынешнем селе Куринька помнят и им гордятся. Куринька, некогда носившая гордый статус сотеннного местечка — далеко не единственное село, имеющее гораздо больше поводов для гордости и оптимизма в прошлом, нежели в современности.
— Да, сейчас, когда всё цветет и зеленеет, здесь красиво. Но зимой бывает страшновато, — признается местный житель Николай Николаевич.
Есть ли жизнь после реформы?
Сельский клуб и школу, построенную в 1912 году известным архитектором Опанасом Cластионом в стиле украинского модерна, закрывали дважды. Первый раз — немецкие оккупанты в годы войны. Второй — патриотическая власть сейчас, когда в ходе админреформы Куриньку лишили собственного сельсовета, подчинив Пирятинской городской общине. Сейчас детей возят учиться в соседнее село. Жители, для которых историческое здание школы было одним из символов села, воплощением традиций и преемственности поколений, относятся к такому решению без энтузиазма.
— Беда ведь не в том, что у нас в Куриньке школу закрыли. Беда в том, что по всей стране таких школ закрыли тысячи! — вздыхает Николай Николаевич.
Учительница украинского языка и литературы Ольга Михайловна, всю жизнь отдавшая детям, сейчас торгует в сельмаге. Обе школы, в Куриньке и соседних Скибинцах, в которых она проработала с 1982 года, сейчас закрыты.
Население села — 342 жителя. Но это — по переписи 2001 года, и дома, опустевшие за истекшие с тех пор 25 лет, намекают, что эта цифра меняется не в лучшую сторону. Сейчас столько едва ли наберётся во всех трёх сёлах Куриньковского старостата.
Антиквариат или мусор?
…Судя по настенному календарю, здесь жили совсем недавно, в 2014 году. Однако чердаки и сараи выглядят как этнографический музей — окованные железом огромные сундуки с вручную вышитыми рушниками, деревянная утварь, огромные горшки, иконы начала прошлого века, сбереженные вопреки атеизму советских лет, пожелтевшие книги, мебель и черно-белые фотографии 50-х годов. Видно, что здесь очень долго жили несколько поколений одной семьи, трудолюбивой и талантливой. А потом умерла последняя хозяйка, и дочерям в городе это наследство уже не слишком интересно. Таких опустевших хат, ключ от которых лежит у председателя, и таких сел — очень много.
Сейчас самое время ловить момент, делать экспедиции и собирать экспозиции для музеев или даже товары для антиквара, не дожидаясь момента, когда это всё сгниет, или будет выброшено в мусор при сносе под поля очередного агрохолдинга. Наши потомки не поверят, что эти люди сокровища лежали у нас под ногами, а мы нелюбопытно проходили мимо.
Находки из хаты покойной бабы Ганны мы отдали в Куриньковский краеведческий музей. Само его открытие местными энтузиастами в эпоху, когда в селе всё закрывается и вымирает — знак того, что здесь не собираются тихо вымирать.
«Не просто старые вещи»
— Можно просто Леся, без отчества, — девушка смущается слишком официального обращения. Но оказавшись в своей стихии, среди старинных вышивок, керамики и пожелтевших фотографий, молодая красавица преображается в увлеченную хранительницу местной истории:
— Это не просто старые экспонаты, это вещи наших предков. Для меня они очень драгоценны — когда я беру в руки корсетку с манекена, то думаю, сколько лет уже нет этого человека, который её вышивал и носил. Такая корсетка была не у каждой — только у тех, кто побогаче, это ведь всё вышивалось вручную! Привожу сюда детей, показываю им старые вышиванки, объясняю, что это не просто современная мода, а гораздо глубже. Здесь вещи из трёх сел нашего сельсовета: Куриньки, Нетратовки и Скибинцев.
Основой экспозиции стала музейная комната, созданная Ольгой Михайловной Криворудько при сельской школе.
— Собирали старую утварь под дворами, кто что принесет. Прихожу к бабушке, а там под дождем мокнет старинный сундук. «Бабушка, вам это нужно? — Не нужно», — делится историей музея Ольга Михайловна. — Когда школу прикрыли, я сказала: давайте перенесем музей, ну куда его выбрасывать? Жалко! Директор школы Людмила Васильевна Бойко и староста Владимир Михайлович нас поддержали.
— Староста выделил помещение, транспорт, и мы с Ольгой Михайловной поехали по селам, по бабушкам с просьбой помочь, что-то подарить. Надарили очень много вещей. Девочки и парни собирались, раскрашивали, помогали, чтобы сделать уютно и интересно, — вспоминает библиотекарь и хранительница музея Леся Голуб. — На день села провели торжественное открытие.
Один из наиболее интересных экспонатов — деревянный ткацкий станок, найденный на одном из чердаков, но в полностью разобранном виде:
— Я сама уже не застала таких станков, в Гугле мы тоже не смогли найти нужной информации. Поэтому искали и нашли бабушку, которая ещё помнила, как он работал, привезли её сюда, и она нам собрала этот станок в рабочий вид. К сожалению, её уже нет…
Несмотря на звонкие имена казацких сотников и статью на Википедии, в истории бывшего сотенного местечка хватает белых пятен, которые ещё ждут своих исследователей. Крупная Воскресенская церковь, на погосте которой были похоронены многие известные лица, просто тихо исчезла — нет данных ни о её закрытии, ни о сносе. О судьбе здания и богатой церковной утвари не помнят даже местные старики. Её уже не было в годы оккупации, когда немцы передали под церковь здание клуба.
Казацкими тропами
Созданный несколькими сельскими энтузиастами музей — ныне одна из опорных точек экскурсионного маршрута, разработанного сотрудниками соседнего Пирятинского природного парка. Многих привлекают сохранившиеся школы архитектора Сластиона в Куриньке и Скибинцах. На реке Удай в Скибинцах оборудована база отдыха с детской площадкой и домиками, где можно заночевать после маршрута, а можно задержаться и подольше среди живописных полтавских ландшафтов.
— Туристы приезжают даже из Киева, живут здесь и по две недели, даже на море не едут, — с гордостью рассказывает Ольга Михайловна.
Немногочисленные местные жители руки не складывают, и туризм — одна из их надежд дожить до лучших времён.
Григорий Глоба
Версія українською мовою
У колишньому сотневому містечку: як виживає українське село в епоху децентралізації
Божественна десниця з мечем, що виходить із хмар, під нею — серце, по боках — зірка та півмісяць. Цей містичний символ із печатки Курінської сотні Лубенського козацького полку у нинішньому селі Курінька пам’ятають і ним пишаються. Курінька, яка колись мала гордий статус сотенного містечка — далеко не єдине село, що має набагато більше приводів для гордості та оптимізму в минулому, ніж у сучасності.
— Так, зараз, коли все цвіте й зеленіє, тут красиво. Але взимку буває страшнувато, — зізнається місцевий житель Микола Миколайович.
Чи є життя після реформи?
Сільський клуб і школу, побудовану в 1912 році відомим архітектором Опанасом Cластіоном у стилі українського модерну, закривали двічі. Перший раз — німецькі окупанти в роки війни. Другий — патріотична влада зараз, коли в ході адмінреформи Куріньку позбавили власної сільради, підпорядкувавши Пирятинській міській громаді. Зараз дітей возять на навчання в сусіднє село. Жителі, для яких історична будівля школи була одним із символів села, втіленням традицій та спадкоємності поколінь, ставляться до такого рішення без ентузіазму.
— Біда ж не в тому, що у нас в Куріньці школу закрили. Біда в тому, що по всій країні таких шкіл закрили тисячі! — зітхає Микола Миколайович.
Вчителька української мови та літератури Ольга Михайлівна, яка все життя віддала дітям, зараз торгує в сільмазі. Обидві школи, в Куріньці та сусідніх Скибинцях, у яких вона пропрацювала з 1982 року, зараз закриті.
Населення села — 342 жителі. Але це — за переписом 2001 року, і будинки, що спорожніли за 25 років, які минули з того часу, натякають, що ця цифра змінюється не в кращий бік. Зараз така кількість навряд чи набереться у всіх трьох селах Курінського старостату.
Антикваріат чи сміття?
…Судячи з настінного календаря, тут жили зовсім нещодавно, у 2014 році. Проте горища та сараї виглядають як етнографічний музей — окуті залізом величезні скрині з вручну вишитими рушниками, дерев’яне начиння, величезні горщики, ікони початку минулого століття, збережені всупереч атеїзму радянських років, пожовклі книги, меблі та чорно-білі фотографії 50-х років. Видно, що тут дуже довго жили кілька поколінь однієї родини, працьовитої та талановитої. А потім померла остання господиня, і донькам з міста цей спадок уже не надто цікавий. Таких спорожнілих хат, ключ від яких лежить у сільського голови, і таких сіл — дуже багато.
Зараз саме час ловити момент, робити експедиції та збирати експозиції для музеїв або навіть товари для антиквара, не чекаючи моменту, коли це все згниє, або буде викинуто в сміття під час знесення під поля чергового агрохолдингу. Наші нащадки не повірять, що ці скарби лежали у нас під ногами, а ми байдуже проходили повз.
Знахідки з хати покійної баби Ганни ми віддали до Курінського краєзнавчого музею. Саме його відкриття місцевими ентузіастами в епоху, коли в селі все закривається і вимирає — знак того, що тут не збираються тихо вимирати.
«Не просто старі речі»
— Можна просто Леся, без по-батькові, — дівчина ніяковіє від занадто офіційного звернення. Але опинившись у своїй стихії, серед старовинних вишивок, кераміки та пожовклих фотографій, молода красуня перетворюється на захоплену берегиню місцевої історії:
— Це не просто старі експонати, це речі наших предків. Для мене вони дуже дорогоцінні — коли я беру до рук корсетку з манекена, то думаю, скільки років уже немає цієї людини, яка її вишивала та носила. Така корсетка була не в кожної — тільки у тих, хто багатший, адже це все вишивалося вручну! Приводжу сюди дітей, показую їм старі вишиванки, пояснюю, що це не просто сучасна мода, а набагато глибше. Тут речі з трьох сіл нашої сільради: Куріньки, Нетратівки та Скибинців.
Основою експозиції стала музейна кімната, створена Ольгою Михайлівною Криворудько при сільській школі.
— Збирали старе начиння по дворах, хто що принесе. Приходжу до бабусі, а там під дощем мокне старовинна скриня. «Бабусю, вам це потрібно? — Не потрібно», — ділиться історією музею Ольга Михайлівна. — Коли школу прикрили, я сказала: давайте перенесемо музей, ну куди його викидати? Шкода! Директор школи Людмила Василівна Бойко та староста Володимир Михайлович нас підтримали.
— Староста виділив приміщення, транспорт, і ми з Ольгою Михайлівною поїхали селами, по бабусях із проханням допомогти, щось подарувати. Надарували дуже багато речей. Дівчата й хлопці збиралися, розфарбовували, допомагали, щоб зробити затишно та цікаво, — згадує бібліотекарка та берегиня музею Леся Голуб. — На день села провели урочисте відкриття.
Один із найцікавіших експонатів — дерев’яний ткацький верстат, знайдений на одному з горищ, але в повністю розібраному вигляді:
— Я сама вже не застала таких верстатів, у Гуглі ми теж не змогли знайти потрібної інформації. Тому шукали і знайшли бабусю, яка ще пам’ятала, як він працював, привезли її сюди, і вона нам зібрала цей верстат у робочий вигляд. На жаль, її вже немає…
Незважаючи на дзвінкі імена козацьких сотників та статтю у Вікіпедії, в історії колишнього сотенного містечка залишилось достатньо білих плям, які ще чекають на своїх дослідників. Велика Воскресенська церква, на цвинтарі якої було поховано багато відомих осіб, просто тихо зникла — немає даних ні про її закриття, ні про знесення. Про долю будівлі та ошатного церковного начиння не пам’ятають навіть місцеві старожили. Її вже не було в роки окупації, коли німці передали під церкву будівлю клубу.
Козацькими стежками
Створений кількома сільськими ентузіастами музей — нині одна з опорних точок екскурсійного маршруту, розробленого співробітниками сусіднього Пирятинського природного парку. Багатьох приваблюють збережені школи архітектора Сластіона в Куріньці та Скибинцях. На річці Удай у Скибинцях облаштовано базу відпочинку з дитячим майданчиком і будиночками, де можна заночувати після маршруту, а можна затриматися й довше серед мальовничих полтавських ландшафтів.
— Туристи приїжджають навіть із Києва, живуть тут і по два тижні, навіть на море не їдуть, — із гордістю розповідає Ольга Михайлівна.
Нечисленні місцеві жителі рук не опускають, і туризм — одна з їхніх надій дожити до кращих часів.
Григорій Глоба
